Історія Липовецького суду
Історія правосуддя на Липовеччині бере початок з козацьких часів. Тоді вона входила до Кальницько-Вінницького полку, а у Липівці, Прилуці, Пісочні, Війтовцях, Вахнівці були центри козацьких сотень. Як відомо в козаків поряд з посадами отамана і писаря існувала впливова посада судді. До речі в сусідньому районі в Борщагівці було страчено генерального суддю В.Кочубея, який шукав управу на гетьмана І. Мазепу. А гетьман П.Дорошенко віддав під суд Вахнівську старшину, проїжджаючи цими місцями.
У Литовсько-польський період наші предки змушені були позиватися у Вінницькому городському суді. На початку ХVII століття головним суддею Брацлавського воєводства був Ольбрихт Кохановський засновник і будівничий Коханградського замку (нині село Коханівка, Липовецького району). Цікаво, що сусіднє село Косаківка, назване на честь Миколая Коссаковського – начальника «міліції Козацької» Коханграду. А власником Козинець у той час був Михайло Кропивницький – підсудок брацлавський.
Ось звідки бере початок суд і міліція Вінниччини та Липовеччини! І більше ніде в Україні немає села названого на честь судді.
На жаль, суд тоді часто був неправим і скорим. Так, коли в 1948 році на Липовеччину вдерся кат українського народу Ярема Вишневецький, то він влаштував у Прилуці суд над повстанцями, посадивши їх на палю. А у XVIII столітті на Каденському судилищі слухалися справи гайдамаків, які орудували в нашому краю.
Наприкінці польського панування головним суддею Брацлавського воєводства теж був Липовецький магнат – Михайло Грохольський, власник Зозова. На той час у цьому містечку розміщувався і духовний суд Брацлавської єпархії, на який з’їжджалися священики з усього воєводства. У 1780 році суддею-комісаром було затверджено пароха Зозівської Свято-спаської церкви Іоанна Дятоловича.
Внаслідок поділів Польщі наш край відійшов до Російської імперії і утворився неозорий Липовецький повіт. З тих пір у нас з’являється і свій суд, члени якого були вибрані дворянством (до речі предводителем його на Брацлавщині був генерал Тадей Козловський – власник Зозова).
Вже 26 лютого 1796 року генерал губернатор Тимофій Тутолмін повідомив Липовецькому повітовому суду про відкриття Брацлавського намісництва і затвердив його суду:
«Пмянной список присудствующим и секретарю Липовецького уездного суда, выбранные дворянством на следующее трехлетие
Уъездный судья стольник премишскый
Ян Романовский
Заседатели:
Войский Винницкий – Валентий Якубовский
Матвей Тишевич
Секретарь – Пётр Андреянов»
Урочисте відкриття суду відбулося 8 березня 1796 року і з приводу цього було урочиста літургія у місцевому Воскресенському соборі і окроплення свяченою водою судового приміщення.
В обласному державному архіві зберігся журнальний запис про відкриття Липовецького повітового суду:
«1796 –го года, марта , 8 дня.
По силе высочайшего Ея Императорского Величества имянного, в 22 день мая 1795 года всемилостивейше пожалованнаго Его высокопревосходительству господину генерал-аншефу, сенатору, минскому, волынскому, брацлавскому и подольскому генерал-губернатору и разных орденов кавалеру Тимофею Ивановичу Тутолмину указа, совершено в 20 день прошедшего февраля торжественное открытие Брацлавского намесничества по образу благодетельнейших премудрых Ея Величества учереждений о управлении губерний, а сего дня по совершении божественной литургии в церкви Воскресения Христова проглопереем Никифором Топольским молебствия о здравии и долголетии Ея Величества и их императорских высочеств и по окроплению священною водою Липовецкого уездного суда торжественно введены присудствующие во оной суд по препоручению господина генерал-аншефа, сенатора, минского, волынского, брацлавского и подольского генерал губернатора и разных орденов Кавалера Тимофея Ивановича Тутолмина господином советником Брацлавской уголовной палаты Войцеховским и прочшены были данное от Его высокопревосходительства сему суду предложения и касательные до сего суда из высочайшего о управлении губерний учреждения статьи».
В архівах збереглось чимало справ, які розглядались у Липівці: від вбивств і підпалів до боргів і різноманітних скарбів ( в тому числі і на самодурство поміщиків). Судова тяганина тривала роками і не обходилася без хабарництва.
У 1913 році Головою Мирового Суду числився Михайло Тацієвський з Липівці. Йому допомагали на місцях Павло Глазирін в Іллінцях, Василь Володкевич в Дашеві, Віктор Гродзинський в Монастирищі. Начальником Липовецької тюрми значився Микола Рафальський.
Коли почалася Громадянська війна, все правосуддя стало вершитися по законах воєнного часу. У 1918 році зруйнували і рознесли по цеглинці Липовецьку тюрму. Та новій більшовицькій владі потрібно було хоч подіб’я правосуддя. У 1923 році утворився Липовецький район, один з атрибутів якого став народний суд.
У 20-х роках минулого століття розглядалися в основному справи про вбивства та крадіжки. Та у 1929 році розпочалася насильницька колективізація і танальність судових засідань набула класового характеру. На лаві підсудних виявилися безневинні селяни, які просто не бажали вступати до колгоспу.
І все ж слід віддати належне тодішнім суддям, які в умовах сталінізму не боялися боротися за справедливість.
Так, коли так звані «активісти» під час розкуркулення стали відкрито грабувати селян, то нар суддя С.Тетеря направив до райнаркому 19 жовтня 1931 року листа:
«Повідомляю, що кримінальна справа ст. 578-1 про звинувачення гр. с. Війтовець Йолопові, Вдовиченка та інших, призначена для слухання на 24 жовтня ц.р. в с. Війтовцях, де буде приймати участь громадський обвинуватель тов. Бугаєнко».
В самий розпал голодомору 1933 року в Липівці відбувся показовий суд над членами буксирної бригади в Брицькому, де в селян повигрібали все і прирекли на голодну смерть.
Таке система не вітала. На Липовецькій районній партконференції в грудні 1933 року прозвучало небезпечне у ті часи звинувачення: «Нар суддя Тетеря виправдав куркуля, що розхищав колгоспне майно».
І хоча це міг бути просто голодний селянин, але при наявності «закону про п’ять колосків» людей садили в тюрму лише за бажання наїстися!
У звіті Липовецького райпарткому за 1932-1934 роки давалася така оцінка:
«В проведенні всіх господарсько-політичних кампаній нарсуд приймав активну участь. Переважну більшість кампанійських справ суд розглядав на місцях прилюдно. Розгляд їх давав великий ефект і певні зрушення в роботі.
В минулому хлібозаготівельну кампанію засуджено як злісних нездатчиків 73 господарства».
Тоталітарній системі не потрібні були справедливі суди. Їх, скориставшись вбивством Кірова, підмінили так званими «трійками». Тепер доля людини вирішувалася за кілька хвилин.
І все ж навіть у страшному 1937 році Липовецький суд захищав людей. Ось повідомлення з районної газети:
«В грудні місяці 1936 року голова Війтовецької сільської ради Орленко і голова колгоспу Семенюк пішли на куток гонити людей на вивозку буряків, як вони й робили. Зайшли до колгоспника Максименка. Коли той відмовлявся іти грузити буряки, то Орленко вхопив його за руки і почав тягти в сіни, а Семенюк підштовхував у спину прикладом рушниці. В сінях вони нанесли йому ряд побоїв. Тут же побили його дружину й сина.
Розлючені, як пси, ці посіпаки зайшли до громадянки Біліченко. Будучи вагітною ( на шостому місяці вагітності ), вона відмовилася нагружати буряки. Тоді Орленко, роздягнену і босу, витяг її на вулицю, де вона впала і далі не пішла.
12 – 13 березня в с. Війтовцях народний суд розглянув справу нечуваного порушення революційної законності і засудив Семенюка до 3-х років позбавлення волі, а Орленка – до 2-х років.
Колгоспники вирок суду зустріли з великим задоволенням».
Єжовщина пройшла, але ще довгі роки розглядалися справи невинно осуджених.
У 1941 – 1944 роках на наших землях встановився фашистський «новий порядок», у якому юриспруденція була замінена на шибеницю та нагайку.
Після визволення, народні суди розглядали справи про бандитизм, фашистських посібників та дезертирів. У перестрілці з бандою загинув міліціонер В.Кісик. Стріляли навіть у прокурора району Ганієнка.
Та поступово становище стабілізувалося, і стали переважати справи про крадіжки колгоспного майна. Зокрема, із 46 заслуханих у 1947 році кримінальних справ, значну частину складала саме ця категорія.
У 1946 – 1947 роках черговий голод штовхав селян шукати харчування на колгоспних полях. В липні 1947 року Липовецький район стоїть першим у списку по «крадіжках хліба»: 13 випадків при 17-ти обвинувачених ( на другому місці Погребищенський район – 7 із 7 ). Звинувачення звучали примітивно:
«У колгоспі ім. Шевченка колгоспник Гаврилюк на полі зрізав колосків пшениці з площі 0,02 га».
За таке бажання наїстися давали до 10-ти років ув’язнення. Це навіть для церберів радянського режиму виявилось занадто, і суд вищої інстанції із 13 приговорів зм’ягчив 11!
Втім це не сподобалося в партійних органах, де автор «Аналізу судової практики народних судів Вінницької області за 1947 рік» зокрема зазначив:
«Народный суд Липовецкого района рассмотрел дело по обвинению Назаренко Надежды Моисеевны по ст. 4 Указа от 04.06.1947.
Состав преступления квалифицирован по ст. 4 Указа от 04.06.1947г. неправильно в связи с тем, что инкриминируемая обвиняемой повторная кража зерна в количестве 16 кг не подтверждалась. По этому делу (суд под предательством нарсуди тов. Фиг) допустил неповноту следствия и на основе неправильной квалификации состава преступления, избрал обвиняемой меру наказания – заключение в ИТЛ сроком на 10 лет.
Уголовная коллегия Винницького обласного суда, рассмотрев дело по жалобе осуждённой, приговор суда изменили, избрали меру наказания в соответствии санкции ст.3 Указа от 04.06.1947г. – заключение в ИТЛ сроком на 5 лет, применив к ней ст. 48 УК – условное осуждение с испытательным сроком в течении 3 лет. Применённое уголовное наказание обласной суд мотивировал тем, что обвиняемая является студенткой фельдшеро-акушерской школы.»
Ось такою була практика в 40-і роки…
У 50-і роки в судових залах стало більше слухатися справ про самогоноваріння, крадіжки, драки.
Про матеріальну базу суду в ті роки можна судити по акту від 1 грудня 1958 року про передачу справ нарсуддів А.І.Воробця та В.Ф.Льовкіна в присутності секретаря народного суду А.А.Кошової та голови МК профспілки Т.М.Слободянюк.
Найбільш цінним майном рахувалося двоє старих коней ( 1946 і 1950 року народження ), сейф, друкарська машинка і стіл для судових засідань.
До малоцінного інвентарю віднесли стільці, шафи, тумбочки, годинник, чорнильницю, відро. Зокрема, в залі засідань стояло 2 столи і 13 стільців.
З 60-х років робота судів стає стабільною на довгий період так званого «застою». Народний суддя Липовецького району Литвиненко зробив аналіз судимостей за 1965 рік, який може бути цікавим для порівняння із сучасним станом.
Найбільше злочинів скоїли тоді у Липівці (6), Брицькому (5), Росоші (5), Вахнівці (6), Турбові (5). Звертає увагу 4 випадки по Скитці та 3 – по Хороші, раніше благополучних селах. За рік було розглянуто 126 цивільних справ ( по них винесли 14 окремих визначень на належну охорону колгоспного майна.
Із 44-х кримінальних справ, розглянутих на виїзних селах, було по 9 справ про кражі і хуліганство.
В 1966 році на території району уже діяло 56 товариських судів. За рік в нарсуд надійшло 139 матеріалів про мілке хуліганство, по більшості з яких застосували арешти з 10 до 15 днів. Причиною правопорушень часто служило відвідування чайної. Такий аналіз зробив тоді нар суддя Н.Гнатенко.
В 70-80-ті роки вищенаведений спектр суддівської діяльності майже не мінявся, інколи доповнюючись кампаніями по боротьбі з пияцтвом, спекуляцією, економічними злочинами. В ці роки нар суддями працювали Г.Залімський, Дудіков, В.Жданкін, І.Котовський, Ю.Грегірчак.
Ми можемо гордитися, що зі стін Липовецького суду вийшли Г.О.Залімський – голова Вінницького обласного суду та інші відомі юристи. Депутатом від нашого району у Верховній Раді України був певний час відомий фахівець В.М.Стретович – один з авторів Української Конституції.
В незалежній Україні став діяти Липовецький районний народний суд ( спочатку у складі 2-х, а з 1993 року – 3-х суддів ).
Згідно Закону України «Про судоустрій України» від 7 лютого 2007 року ми маємо уже Липовецький районний суд, який згідно зі ст.21 вказаного закону відноситься до місцевих судів і є судом першої інстанції. Він розміщується в колишньому приміщенні райкому партії (в радянські часи суд тулився в аварійному глиняному будиночку).
Крім 3-х суддів ще 13 посад займають державні службовці (помічники суддів, працівники апарату та інші). Більшість з них є фахівцями своєї справи. Очолює колектив Сергій Іванович Жук.
Сьогодні судові процеси фіксуються системами звукозапису «Камертон» та «Оберіг». Відбуваються вони за участі професійних адвокатів, в умовах змагання сторін.
В порівнянні з радянськими часами, значно зросла інтенсивність роботи та тематика позовів. Серед них переважають майнові, що відображає особливості нашого часу.
ДОВІДКОВО – ІСТОРИЧНИЙ
А Л Ь М А Н А Х
на тему:
«Суд та судді Липовецького району Вінницької області. Історія та сьогодення…»
ЛИПОВЕЧЧИНА - земля давньої історії, край над Собом та Десною.
Перші письмові звістки про наші землі знайдено у давньогрецького історика Геродота, який називає кінцевим пунктом походу перського царя Дарія на скіфів (514 р. до н.е.), річку Оар, тобто Соб (у давні часи - Собар). У період Київської Русі у 1146 і 1150 роках у літописі міститься звістка про порубіжну фортецю Прилук ( нині село Стара Прилука)., центр Куниль ( ймовірно він розміщався у Липовецькому мікрорайоні Скакуна) і племена турпіїв (їх етнонім відбито у назві Турбова). Отже Липовець та населені пункти Липовецького району Турбів, Стара Прилука можна вважати найдавнішими літописними містечками області, які більш як на два століття старші від міста Вінниці. З Липовеччини розпочинався Шпаків шлях, а з півночі огинав його сумнозвісний Чорний шлях татарських набігів, проти яких виступало українське козацтво. Саме на наших землях, за Прилукою, німецький мандрівник Еріх Ляссота в 1594 році вперше в історії описав дерев’яку козацьку січ. Залишки давньоруської і козацької фортеці в с. Стара Прилука називаються «БУРТИ», пов’язані з іменем галицьких і київських князів козацьким гетьманом П. Кулагою, героями визвольної боротьби С. Наливайком, м. Кривоносом та І. Богуном. За князя Януша Острозького в 1602 році Липовець став містом. В своєму романі «Я Богдан…» П. Загребельний образно описав розгром ударних польсько – шляхетських сил козаками 19 березня 1651 року під стінами Липовецького замку, що дістав назву «ЗАМЧИСЬКО». В селі Пісочин знаходиться «САЛАГАН» - залишки резиденції татарського хана.
У роки визвольної війни Прилука та Липовець перетворились в центри козацьких сотень Кальницького полку. Спалений у 1653 році Липовець у наступному столітті згадується вже як поселення, де орудували гайдамаки, що лягло в основу історичної драми Івана Кочерги «Алмазне жорно». Засновником багатьох сіл Липовецького району став Лука Струтинській, який з першим з дідичів у 1775 році замешкав у Липовці. У 1793 році, з приєднанням краю до Росії, Липовець став центром неозорого Липовецького повіту Київської губернії, отримавши власний герб – срібного бика на червоному полі.
Згодом Липовецька земля стала ареною декабриського руху (тут стояв полк керівника Південного товариства П.І. Пестеля), польських повстань 1831 і 1863 років. У 1987 році поміщиком Драгомирецьким було запущено цукровий завод у Турбові у 1900 році Адельгеймом розпочато виробництво каоліну. З 1908 року діє ремісниче училище в Зозові.
Липовецька земля подарувала світові таких знаних композиторів як Микола Тутковський, Петро Столярський, Генріх Літинський. У селі Нападівці поселився класик датської літератури Тор Ланге, перекладач українських пісень.
У 1892 році настоятелем Липовецького Собору розпочав свою церковну кар’єру майбутній митрополит УАПЦ Василь Липківський. Завдяки таким людям, як він, у 1897 році у Липовець було засновано першу на теренах області публічну бібліотеку.
З Липовеччини походять такі визначні представники польської культури, як історик Валеріан Врублевський, актор Вацлав Клюс, письменник Юліус Стутинський.
У місті над Собом навчалися видатні діячі російської культури філософ Володимир Печорін, письменник Андрій Новодворський, сучасний драматург Валерій Кукурудза, в селі Війтівці народився батько письменника Ф. Достоєвського – Михайло.
Щедро поросла Липовеччина своїми талантами і в рідну українську літературу. Серед них поет – перекладач Володимир Вдовиченко (Гаврилюк) із Зозівки, лауреату: літературної премії ім. О. Гончара – Олекса Шеренговий із Зозова та Шевченківської премії Василь Вацик (Земляк) із Конюшівки.
Пам’ятками архітектури ХІХ – ХХ століть являються «Церква Івана Богослова» (1903 р.) в села Косаківка; «Палац Ланге» в селі Нападівка, «Палац Меренга» в селі Стара Прилука.
Події 1917 року голосним відлунням відбилися у Липовецькому повіті. Процес демократизації тут його очолив член Центральної Ради В. Химерик, відбувся установчий з’їзд вільного козацтва Липовеччини, сформувалась народна міліція, 25 березня 1917 року було засновано газету «Липовецькі вісті». Це була фактично перша «районна» у межах Вінниччини. У 1921 році відкрилась Липовецька єпископська кафедра, куди прагнули перейти навіть єпархії Вінницького округу.
Липовецький район утворено у 1923 році, який в різні роки приєднував Турбівський, Прилуцький, Вахнівський, частково Плисківський, Іллінецький, Оратівський райони і декілька разів змінював свої обриси.
Не оминули край і катаклізми ХХ століття. Письменник Василь Земляк (Вацек) у романі «Лебедина зграя» з гумором описав насильницьку колективізацію на Липовеччині, де в ті роки утворилось три машинно – тракторні станції.
В наслідок голодомору район утратив понад 30 тисяч жителів, більше ніж будь – який з районів Вінницької області. Репресивні органи вдвічі перевиконали доведений «план» виселення людей.
В роки другої світової війни до п’яти тисяч липовчан полягло на фронтах, шість тисяч дев’ятсот сорок дев’ять чоловік, за оцінками післявоєнних комісій, було замордовано фашистами, близько п’ятсот чоловік мирного населення підірвались на мінах, загинули на каторжних роботах в Німеччині. З тих років височать на Липовеччині пам’ятники над могилами розстріляних, словацький монумент під Литовцем на місці одного із перших контрударів проти загарбників.
Пам’ятний знак на танковому полі під Зозівкою, стоїть там де в січні 1944 року розгорілась одна з найбільших битв, яку ветерани порівнюють з Курською дугою. У братській могилі на центрі міста поховано 715 воїнів – визволителів в тому числі Герой Радянського Союзу Борис Шевченко і воїн – поет з Дагестану Багаутдін Мітаров. Під Липовцем загинув Герой Радянського Союзу Іван Яркін. За безмежну відвагу, відданість своїй батьківщині у боротьбі з німецько – фашиськими загарбниками присвоєно звання Героя Радянського Союзу синам Липовеччини - Сергію ВАСЮТІ, Аврааму ЗІНДЕЛЬСУ, Олексію КОЗАЧЕНКУ, Сергію КЛИМЕНКУ. Повними кавалерами Ордена Слава являються Никифор ТАРАПАТА, Олександр ЯНКОВСЬКИЙ Андрій КОВБАСЮК. Валентин ВРУЦЬКИЙ являється Героєм Малої Землі.
Після визволення незважаючи на великі руйнування Липовець почав відроджуватись. З 1954 року діє єдине колективне господарство, з 1956 року АТП 10544, з 1957 року - харчокомбінат і комбінат кооперативної промисловості, з 1967 року - музична школа, з 1970 року – цегельний завод та інші підприємства. В смт. Турбів діють: ЗАТ «Турбів – цукор» ; Турбівський машинобудівний завод; МП «Уют» та інші підприємства, розташовані на території Липовецького району.
13 вересня 2001 року Верховна рада України повернула Липівцеві статус міста. У післявоєнний період Липовеччина виростила цілу плеяду учених і дослідників таких як Зелман ВАКСМАН – лауреат Нобелевської премії; Андрій ВОЛОДИМИРСЬКИЙ – лікар – дефектолог; Володимир ПЕСОРІН – герой творів О.І. Герцена; Василь ПРИСТУПОВ – заслужений лікар України; Василь КОПИТКО – альпініст, підняв 08.05.1999 року підняв прапор України на найвищій вершині світу Евересті та інші. Звання Героїв Праці присвоєно Івану Пасічнику, Венедикту МАЄВСЬКОМУ, Степану МАГДИЧУ та першопрохідцю БАМу Олександру БОНДАРУ.
На даний час в районному центрі діють три загальноосвітні школи, дитячо-юнацька спортивна школа, обласна фізіотерапевтична лікарня, Липовецька центральна районна лікарня, медичний центр приватної фірми «Едельвейс».
Також функціонують: районний будинок культури; міський клуб в мікрорайоні Кам’янка; бібліотеки, музична школа. Звання народних здобули ансамбль «Лебедонька» і тріо «Елегія» Славиться місцевий футбольний клуб «Факел». Серед пам’яток історії Липовеччини – скіфські кургани, пом’ятник жертвам громадський конфліктів 20-х років, трактор «Універсал» - пом’ятник Липовецькій МТС, пам’ятник жертвам голодомору 1933 року, масові поховання розстріляних фашистськими нацистами у 1941-1943 роках мирних жителів (переважно єврейської національності), пам’ятник партизанам, монумент загиблим у 1941 році словацьким воякам – єдиний такого роду в Україні. Є чимало пам’ятних місць: підземні ходи давніх липівчан, шевченківський шлях по Липівці, сосновий гай біля Липовецької загальноосвітньої школи № 2, вирощений із насіння, яке надіслав врятований учителькою Ганною Дружковою, боєць. Дослідження місцевих краєзнавців – аматорів свідчать, що Липовець відвідували герої визвольної війни Б. Хмельницький, Максим Кривоніс, Іван Богун, полководець Петро Румянцев, декабрист Павло Пестель, російський поет Олександр Пушкін, а 25 вересня 1846 року через нього проїжджав Тарас Шевченко.
В даний час місто Липовець являється територіальним центром Липовецького району, площа якого становить 0,979 тис.км2, з них: 83,4 тис.км2 становлять сільськогосподарські угіддя; 74,7 тис.км2 - орні землі; 5,2 тис.км2 - ліси.
Історія Липовецького районного суду черпає свої витоки ще з часів, коли Липовецькій повіт входив у склад Київської губернії і мав назву Земський суд Липовецького повіту Київської губернії. Як вже вказано вище Липовецький район змінював свої обриси і у післявоєнні роки став адміністративним центром Липовецького району, де функціонував Липовецький районний народний суд. В архіві Липовецького районного суду, який зберігся лише за післявоєнний період, найперші рішення датовані 1945 роком, тобто з цього можна зробити висновки, що після звільнення Липовця від німецьких загарбників в березні 1944 року, суд відновив свою діяльність. Рішення, які зберігаються в архіві суду постановлені під головуванням суддів: ФІГ, БАЙДУГА, НЕВЗГЛЯД, БІРЮКОВА, ВОРОБЦА, ЛІТВІНЕНКО, ІГНАТЕНКО, (ініціали яких в рішеннях не зазначені), ЗАЛІМСЬКОГО Г.О. ДУДІКОВА, ЖДАНКІНА В.В., КОТОВСЬКОГО І.В., ГРЕГІРЧАКА Ю.Ю., а також професійних суддів, які працювали в суді : ПОРОХОВОГО Г.І., МОЧУЛЬСЬКОЇ Л.Т. та голови суду ЖУКА С.І..
Як вбачається із постановлених судових рішень, Липовецький районний народний суд до 1993 року функціонував у складі двох суддів, а в подальшому до теперішнього часу являється трьохскладовим судом.
Законом України «Про судоустрій України» від 07 лютого 2007 року Липовецький районний народний суд здобув статус Липовецького районного суду, що відноситься, відповідно до ст. 21 вищевказаного Закону до місцевих судів та являється судом першої інстанції.
Апарат Липовецького районного суду Вінницької області
Згідно штатного розпису на 2018 рік, штат Липовецького районного суду нараховує 21 штатна одиниця, з них:
судді – 2; вакантних посад -2
11 посад, згідно Закону України «Про державну службу» віднесено до посад державних службовців, а саме: керівник апарату суду, заступник керівника апарату суду, 3 секретарі судових засідань, ст. секретар суду, консультант суду, судовий розпорядник, головний спеціаліст з інформаційних технологій;
4 помічника судді;
1 посада працівника , який виконує функцію з обслуговування - оператор комп'ютерного набору;
1 посада - прибиральниця службових приміщень
Більшість працівників апарату Липовецького районного суду становлять молоді спеціалісти, які мають відповідну освіту за фахом та постійно удосконалюють свої професійні навички та якості.
В суді впроваджені нові інформаційні технології, а саме: функціонує електронна пошта, здійснюється відправка судових рішень до Єдиного Державного реєстру судових рішень з електронним підписом судді, фіксування судових процесів здійснюється системами звукозапису «Камертон» та «Оберіг»,"Акорд" статистика ведеться в електронному вигляді за допомогою комп’ютерної програми діловодство «Д-3», функціонує програма «Ліга. Закон» та ін. Судді та апарат Липовецького районного суду постійно удосконалюють свої професійні якості адже судова влада, як третя гілка влади в Україні спрямована на захист прав та свобод людини та громадянина, законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства та держави.
_03_03.png)
