Підставами виникнення цивільних прав та обов’язків є юридичні факти.
Юридичні факти - конкретні життєві обставини з якими акти цивільного законодавства України пов’язують виникнення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків, тобто цивільного правовідношення.
Окремим видом цивільних правовідносин є зобов'язальні правовідносини. Вони виникають, наприклад, на підставі укладення договору, вчинення дій у майнових інтересах іншої особи без її доручення, завдання шкоди тощо.
Зобов'язанням є правовідношення, у якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь іншої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Підставами виникнення зобов'язань, зокрема, поміж інших, є: договори та інші правочини.
Найбільш розповсюдженими правочинами у цивільному праві є договори.
Договір — це домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Залежно від підстав виникнення, договірні зобов'язання це ті, які виникають на підставі укладеного суб'єктами цивільних правовідносин договору.
Сторін у зобов'язанні завжди дві:
1) боржник - особа, яка зобов'язана вчинити на користь іншої сторони (кредитора) певну дію або утриматися від вчинення певної дії;
2) кредитор - особа, яка має право вимагати від боржника виконання його обов'язку, тобто вчинення певної дії або утримання від її вчинення.
Виконання зобов'язання є вчинення боржником певної дії або його утримання від вчинення конкретної дії, що випливає із цього зобов'язання.
Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору і вимог закону, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Для того, щоб зобов'язання було виконане належним чином і у встановлений строк (термін), існують спеціальні заходи цивільно-правового впливу на боржника, що стимулюють останнього до виконання покладених на нього обов'язків, а отже забезпечують виконання зобов'язання.
Зобов'язання припиняється частково або в повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.
Якщо боржник не виконав зобов'язання або виконав його з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежно виконав), це є порушенням зобов'язання.
У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема:
1) припинення зобов'язання внаслідок односторонньої відмови від зобов'язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору;
2) зміна умов зобов'язання;
3) сплата неустойки;
4) відшкодування збитків та моральної шкоди.
Так, на думку осіб, які звернулись до Липовецького районного суду у продовж 2013 року за захистом своїх порушених прав у сфері договірних відносин, однією із сторін договору неналежним чином виконувались умови досягнутих між ними домовленостей або з порушенням узгоджених у договорах умов, що послугувало підставою для звернення до суду із позовом відповідного змісту.
Статистичні дані.
Як вбачається із статистичних даних наведених у Звіті судів першої інстанції про розгляд справ у порядку цивільного судочинства за 2013 рік за Формою 2-Ц, на розгляд Липовецького районного суду Вінницької області за звітний період надійшло 653 цивільних справ позовного провадження з урахування 59 справ, які становили залишок нерозглянутих справ на початок звітного періоду.
Справ, що виникають із договорів – 146, з них 23 справи - це залишок нерозглянутих справ з 2012 року, що загалом кількість справ, що виникають із договорів становить 22,35% від кількості інших категорій справ, що надійшли на розгляд суду у звітному періоді.
Привернемо увагу, що із усієї кількості справ, що виникають із договорів у 2013 році на розгляд суду із категорії, по якій проводиться узагальнення судової практики надійшли:
- 1 справа №213/2285/13-ц, в якій пред’явлені позивачем вимоги стосувались договору підряду, яка розглянута із ухваленням рішення про часткове задоволення позову;
- 1 справа №136/2140/13-ц, що стосується договору доручення, в задоволенні вимог по якій відмовлено;
- 1 справа № 136/2574/13-ц стосовно договору про надання послуг, яка склала залишок нерозглянутих справ на кінець звітного періоду 2013 року, оскільки рішення у ній ухвалене було в січні 2014 року.
Щодо 1 позовної заяви №136/2331/13-ц, не вирішувалось питання про відкриття провадження у справі, оскільки ухвалою суду вона була повернута позивачеві для пред’явлення позову до суду за зареєстрованим у встановленому порядку місцем проживання або зареєстрованим у встановленому порядку місцем перебування відповідача, правомірність прийнятого судового рішення буде розглянута нижче.
Дотримання правил підсудності.
Частиною 8 ст.110 ЦПК України, визначено, що позови, що виникають із договорів, у яких зазначено місце виконання або виконувати їх через їх особливості можна лише в певному місці, можуть пред’являтись за місцем виконання цих договорів.
Як свідчить аналіз справ по яких проводиться узагальнення судової практики, позови були пред’явлені за загальними правилами підсудності, відповідно до ст..109 ЦПК України, тобто за місцезнаходженням відповідача, а у яких було зазначено кілька відповідачів, у відповідності до правил ст.113 ЦПК України, за місцем проживання одного з відповідачів за вибором позивача, оскільки у договорах, його сторонами, така умова як місце виконання не оговорювалась.
Відповідність пред’явлених позовів ст..119, 120 ЦПК України щодо форми та змісту.
При вирішенні питання судом на відповідність пред’явлених позовів ст..119, 120 ЦПК України, судом було з’ясовано, що не всі пред’явлені позивачами позови відповідали таким вимогам, зокрема:
- позовна заява №136/2331/13-ц за позовом ПАТ «Турбівське» до Кравчук Оксани Василівни про стягнення орендної плати за договором оренди нежитлового приміщення та плати за енергоносії, оскільки в позовній заяві не була зазначена ціна позов; сама позовна заява написана у формі претензії, а не у формі позовної заяви; всупереч вимогам ст.119 ЦПК України, в позовній заяві не зазначені докази, що підтверджують обставини, на які посилається позивач; в заяві відсутній перелік документів, доєднаних до позовної заяви; а судовий збір сплачений у завищеному розмірі ( замість 229,4 грн. сплачено 360 грн.)
На виконання вимог ухвали суду, недоліки, на які вказав суд, були усунуті позивачем у визначений судом строк, а тому згідно правил ст..122 ЦПК України, оскільки відповідачем у позовній заяві, поданій та оформленій у порядку встановленому ЦПК була зазначена фізична особа, суд звернувся до відповідного органу реєстрації місця перебування та місця проживання такої особи щодо надання інформації про зареєстроване місце її проживання.
За результатами отриманої судом інформації з адресно – довідкового підрозділу ДМС України у Вінницькій області було з’ясовано, що відповідач за вказаною у позовній заяві адресою не значиться. А тому суд дійшов висновку, що позовна заява має бути повернута позивачеві у порядку ст..109 ч.1, 122 ч.3 ЦПК України, для пред’явлення позову до суду за зареєстрованим у встановленому порядку місцем проживання або зареєстрованим у встановленому порядку місцем перебування відповідача.
Варто вказати, що висновок суду про повернення позову відповідачеві не ґрунтується на нормах закону, оскільки саме ч.3 ст.122 ЦПК України, передбачено, що у разі якщо отримана судом інформація не дає можливості встановити зареєстроване у встановленому законом порядку місце проживання (перебування фізичної особи, суд вирішує питання про відкриття провадження у справі. Подальший виклик такої особи як відповідача у справі здійснюється через оголошення у пресі.
Наведене судове рішення, як приклад невірного застосування процесуального законодавства, не було предметом перегляду апеляційною чи касаційною інстанцією, а тому набрало законної сили.
- позовна заява №136/2140/13-ц за позовом Милятинського Ю.П. до Войцешка В.Я., Селюка В.А. та Відділу ДВС Борщівського РУЮ в Тернопільській області про визнання довіреності удаваним правочином, про визнання укладення договору купівлі-продажу автомобіля, визнання права власності на автомобіль та зняття арешту з автомобіля, ухвалою суду від 04.10.2013 року була залишена без руху, оскільки суд дійшов висновку, що позовна заява не відповідала вимогам п.5 та п.6 ч.2 ст.. 119, 121 ЦПК України, оскільки: в позовній заяві не викладені обставини, якими позивач обґрунтовує свої позовні вимоги ( тобто, не вказано коли та на підставі чого Селюк В.А. став власником транспортних засобів, які придбав у нього позивач; коли та де і на підставі чого позивач придбав у Селюка В.А. дані транспортні засоби; коли, ким та на підставі чого ( у зв’язку з цивільною, кримінальною, адміністративною чи іншою справою) була винесена постанова державного виконавця про накладення арешту на автомобіль та причіп); не зазначені докази, що підтверджують кожну обставину або наявність підстав для звільнення від доказування; судовий збір оплачений лише за позовну вимогу майнового характеру, тобто лише за визнання права власності на транспортні засоби, а за три інші позовні вимоги немайнового характеру (щодо визнання довіреностей удаваними правочинами; визнання що між позивачем та Селюком Валерієм Анатолійовичем укладений договір купівлі-продажу вказаних транспортних засобів; та зняття арешту із автомобіля КАМАЗ та причіпа - самоскида) судовий збір в сумі по 114,7 грн. за кожну вимогу немайнового характеру - не сплачено.
В даному випадку, варто акцентувати увагу на тому, що суд зобов’язуючи позивача надати докази, що підтверджують кожну обставину або наявність підстав для звільнення від доказування, не взяв до уваги роз’яснення, що наведені у постанові від 12.06.2009 №5 Про застосування норм цивільного процесуального законодавства, що регулюють провадження у справі до судового розгляду та приписи ст..131 ЦПК України, якими передбачено, що докази подаються до початку розгляду справи по суті та ігноруючи приписи цивільно – процесуального законодавства щодо змагальності сторін (ст..10 ЦПК України).
Однак, на виконання вимог ухвали суду, позивачем було усунуто недоліки на які вказав суд, а тому провадження у справі ухвалою суду від 30.10.2013 року було відкрито.
Провадження у справі до судового розгляду.
З метою врегулювання спору до судового розгляду, суддями, лише по одній справі № 136/2574/13-ц за позовом ВАТ АК “ Вінницяобленерго” в особі СО «Липовецькі ЕМ» до Маларенка Г.О. про стягнення шкоди, заподіяної безобліковим використанням електроенергії, було призначено та проведено попереднє судове засідання, за результатами якого було прийнято рішення про призначення справи до судового розгляду.
Судова практика розгляду справ, які виникають із договорів доручення.
Статтею 1000 ЦК України, передбачено, що за договором доручення одна сторона (повірений) зобов'язується вчинити від імені та за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії. Правочин, вчинений повіреним, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки довірителя. Договором доручення може бути встановлено виключне право повіреного на вчинення від імені та за рахунок довірителя всіх або частини юридичних дій, передбачених договором. У договорі можуть бути встановлені строк дії такого доручення та (або) територія, у межах якої є чинним виключне право повіреного.
Поширеною є практика підміни договору найму (оренди) чи купівлі-продажу наземного самохідного транспортного засобу, стороною якого є фізична особа, договором доручення. Зазвичай власник транспортного засобу видає довіреність на користування та інколи на розпорядження транспортним засобом.
Відповідно до ч.1 ст.244 ЦК України представництво, яке ґрунтується на договорі, може здійснюватися за довіреністю. Довіреність видається на підставі укладеного договору доручення. Нотаріальна практика свідчить, що в текстах довіреностей на користування транспортним засобом зазвичай міститься положення про те, що довіреність видається на підставі договору доручення, укладеного сторонами в усній формі.
На підставі такої довіреності повірений отримує право користуватися транспортним засобом. Проте зміст договору доручення полягає в тому, що повірений зобов’язаний вчинити певні дії в інтересах та за рахунок довірителя. Тобто на підставі довіреності повірений повинен здійснювати керування транспортним засобом (тобто користування ним) в інтересах довірителя та за його рахунок.
Натомість насправді користування транспортним засобом здійснюється повіреним у власних інтересах, більше того, саме він ще й оплачує таке використання (витрати на пальне, технічне обслуговування тощо).
За своєю суттю довіреність на користування транспортним засобом не є документом, який видається довірителем повіреному для вчинення в його інтересах та за його рахунок певних дій, а документом, який посвідчує право користування транспортним засобом в інтересах самого повіреного. Крім того, зазвичай договір доручення, на підставі якого видається довіреність на керування транспортним засобом, є удаваним правочином. Насправді сторони мають на увазі не договір доручення, а договір купівлі-продажу або договір найму.
Саме такою підставою для пред’явлення позову у справі №136/2140/13-ц, послугували довіреності, що були посвідчені 05.10.2010 року та 08.10.2010 року державним нотаріусом Жашківської державної нотаріальної контори Черкаської області Кравчуком І.М., якими Войцешко Володимир Ярославович довірив позивачеві Милятинському Ю.П. вчиняти будь-які угоди щодо розпорядження та експлуатації автомобілем КАМАЗ 55102 та причепом СЗАП 8527, які позивач просив визнати удаваним правочином, оскільки вони була укладені з метою приховування договору купівлі – продажу вказаних транспортних засобів.
На підтвердження вказаних обставин суду надано копію розписки від 21.09.2010 року про одержання Селюком Валерієм Анатолійовичем 80 000 гривень від позивача за автомобіль КАМАЗ 55102 та причіп без генеральної довіреності, так як власник Войцешко В.Я. знаходиться в Росії, а також копії довіреностей, посвідчених 05.10.2010 року та 08.10.2010 року державним нотаріусом Жашківської державної нотаріальної контори Черкаської області Кравчуком І.М., якими Войцешко Володимир Ярославович довірив позивачеві та Головину Олексію Володимировичу вчиняти будь-які угоди щодо розпорядження та експлуатації автомобілем КАМАЗ 55102 та причепом СЗАП 8527.
За наслідками розгляду вказаної цивільної справи суд дійшов висновку, що в установленому порядку договір купівлі-продажу спірного автомобіля між його власником (Войцешком В.Я.) та Милятинським Ю.П., а також між Селюком Валерієм Анатолійовичем та позивачем не укладався з огляду на таке.
Відповідно до частин 1, 3 статті 237 ЦК України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства. Доручення на право відчуження майна хоча і є цивільно-правовою угодою, однак, прав власника само по собі не порушує до часу здійснення на підставі нього цивільно-правового договору про відчуження майна.
Відповідно до положень ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину встановлені ст. 203 ЦК України, відповідно до ч. 4 якої правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.
Відповідно до вимог ст. 208 ЦК України у письмовій формі належить вчиняти: правочини між юридичними особами; правочини між фізичною та юридичною особою, крім правочинів, передбачених частиною першою статті 206 цього Кодексу; правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, крім правочинів, передбачених частиною першою статті 206 цього Кодексу; інші правочини, щодо яких законом встановлена письмова форма.
Договір купівлі-продажу автомобіля має свою специфіку.
Письмова форма договору купівлі-продажу автомобіля передбачена постановою КМ від 07.09.98 N 1388, якою затверджені Правила державної реєстрації та обліку автомобілів, автобусів, а також самохідних машин на шасі, автомобілів, мотоциклів усіх типів, марок і моделей, причепів, напівпричепів та мотоколясок (далі - Правила), згідно з п. 2 яких вони є обов'язковими для всіх юридичних і фізичних осіб.
Відповідно до п. 8 зазначених Правил перед відчуженням транспортний засіб повинен бути знятий з обліку в підрозділі ДАІ.
Згідно з п. 40 цих Правил зняття з обліку транспортних засобів здійснюється після їх огляду в підрозділі ДАІ на підставі заяви власника з поданням документа, що посвідчує його особу. Спірний автомобіль не був знятий з обліку в органах ДАІ, залишався зареєстрованим за власником – Войцешком Володимиром Ярославовичем. Заява від останнього про зняття з обліку автомобіля не подавалась і його огляд органами ДАІ не здійснювався. Не надходила така заява й від позивача, який мав на те повноваження за дорученням від Войцешка В.Я. Пунктом 42 Правил передбачено: якщо транспортний засіб знімається з обліку у зв'язку з його відчуженням, у свідоцтві про реєстрацію (технічному паспорті) робиться відмітка про зняття з обліку транспортного засобу для реалізації в межах України. До вчинення цих дій відповідач не мав права відчужувати спірний автомобіль, а позивач його придбати. Відповідно до п. 8 зазначених Правил правомірність придбання транспортного засобу підтверджується зазначеними в них документами, зокрема довідкою-рахунком, виданою за формою згідно з додатком №1 до цих Правил, договором та іншими посвідченими в установленому порядку документами, що встановлюють право власності на автомобіль. Бланки довідок-рахунків є бланками суворого обліку і виготовляються в порядку, передбаченому постановою КМУ від 19.04.93 N 283.
За таких обставин, суд дійшов до переконання, що посилання позивача на доручення від 05 та 08 жовтня 2010 року, як на удаваний правочин купівлі-продажу автомобіля і причіпа-самоскида, з метою приховання договору купівлі-продажу між позивачем та Селюком Валерієм Анатолійовичем , та як на підставу набуття права власності позивача на автомобіль і причіп-самоскид - є безпідставним.
Аналогічну правову позицію з вирішення даного питання було висловлено Вищим спеціалізованим судом з розгляду цивільних і кримінальних справ в Інформаційному листі «Про практику застосування судами законодавства під час розгляду цивільних справ про захист права власності та інших речових прав» від 28.01.2013 року.
Наведене судове рішення було предметом перегляду апеляційною інстанцією, однак ухвалою суду від 20.12.2013 року залишене без змін, оскільки суд апеляційної інстанції погодився з висновками до яких дійшов суд першої інстанції.
Судова практика розгляду справ, які виникають із договорів про надання послуг.
За договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором (ст..901 ЦК України).
Відносини між громадянами (споживачі електричної енергії) та енергопостачальниками регулюються Правилами користування електричною енергією для населення, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 26 липня 1999 року № 1357 (далі – Правила).
Правила обов’язкові для виконання всіма споживачами і енергопостачальниками незалежно від форм власності.
Правилами встановлено, що споживання електричної енергії здійснюється на підставі договору про користування електричною енергією між споживачем і енергопостачальником, що розробляється енергопостачальником згідно з Типовим договором про користування електричною енергією і укладається на три роки.
Договір про користування електричною енергією (далі - договір) вважається продовженим на рік, якщо за місяць до закінчення зазначеного терміну жодна із сторін не заявила про розірвання договору або про внесення до нього змін.
Відповідно до Правил споживач несе відповідальність згідно із законодавством за:
прострочення терміну внесення платежів за електричну енергію;
порушення правил користування електричною енергією;
ухилення або несвоєчасне виконання рішень та приписів Державної інспекції з енергетичного нагляду за режимами споживання електричної енергії;
розкрадання електричної енергії у разі самовільного підключення до електромереж і споживання електричної енергії без приладів обліку;
пошкодження приладу обліку;
розукомплектування та пошкодження об’єктів електроенергетики, розкрадання майна цих об’єктів;
насильницькі дії, що перешкоджають посадовим особам енергопостачальника виконувати свої службові обов’язки.
Розмір завданих енергопостачальнику збитків розраховується відповідно до оформленого акта про виявлення порушення за добовою величиною розрахункового споживання електричної енергії за кількістю днів з дня останнього контрольного зняття представником енергопостачальника показань чи технічної перевірки приладу обліку до моменту усунення порушення за тарифами (цінами) для населення, що діяли у період, за який нараховується розмір збитків, але не більше терміну позовної давності.
Розмір відшкодування збитків, заподіяних енергопостачальнику внаслідок користування електричною енергією, обчислюється відповідно до методики, затвердженої НКРЕ.
У разі відмови споживача відшкодувати збитки енергопостачальник передає справу до суду.
Так, у продовж 2013 року на розгляд суду було передано такий спір, таким прикладом є цивільна справа №136/2574/13-ц за позовом Публічного акціонерного товариства «Вінницяобленерго» в особі структурної одиниці «Липовецькі електричні мережі» до Маляренко Г.О. про відшкодування майнової шкоди, заподіяної без обліковим використанням електроенергії. Як вже зазначалось вона склала залишок нерозглянутих справ на кінець 2013 року, рішення ухвалено було судом у справі 23.01.2014 року.
Наразі розглянемо дану справу, як приклад у категорії справ, що узагальнюється.
Так, в ході розгляду даної справи судом було встановлено, що згідно з актом про порушення Правил користування електроенергією для населення № 1397 від 23.11.2012 року, відповідач допустив безоблікове споживання електроенергії шляхом самовільного виконання прихованої проводки в мережах споживача: змонтував розетку зі схованою електропроводкою.
Відповідно до п. 42 “Правил користування електричною енергією для населення”, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 26 липня 1999 року № 1357, споживач електричної енергії зобов’язаний дотримуватися вимог нормативно-технічніх документів та договору про користування електричною енергію, забезпечувати належний стан та безпечну експлуатацію своїх електроустановок та побутових електроприладів, забезпечувати збереження приладів обліку і пломб на них у разі розміщення приладу в квартирі, узгоджувати з енергопостачальником нові підключення та переобладнання внутрішньої електропроводки.
Відповідно до п.п. (а) п. 3.3 “Методики визначення обсягу та вартості електричної енергії, не облікованої внаслідок порушення споживачами правил користування електричною енергією”, якщо споживач встановив пристрій, що занижує покази засобу обліку, порушив умови монтажу, здійснив самовільне підключення поза приладом обліку прихованою електропроводкою, виявити які представники постачальника електричної енергії під час проведення контрольного огляду засобу обліку не мали можливості, то споживачу робиться перерахунок за користування електричною енергією з дати останньої технічної перевірки або допуску електроустановки споживача в експлуатацію (у разі, якщо технічний огляд у період з дати допуску електроустановки споживача в експлуатацію до дати виявлення порушення не проводився), але не більше ніж за три роки.
Відповідно до п.53 Правил користування електроенергією для населення, затверджених національною комісією з питань регулювання енергетики від 13 серпня 1999 року, та Методики визначення обсягу та вартості електричної енергії, не облікованої внаслідок порушення споживачами правил користування електричною енергією, затвердженої постановою НКРЕ від 04.05.2006 року №562, розмір заподіяних електропостачальнику збитків за період три роки до дня виявлення порушення, тобто з 23.11.2009 року по 23.11.2012 року, нарахований 13 674,94 грн.
Оскільки відповідач допустив безоблікове споживання електроенергії шляхом самовільного виконання прихованої проводки в мережах споживача: змонтував розетку зі схованою електропроводкою, суд дійшов до висновку про доцільність задоволення позовних вимог.
Крім цього, відповідач позов визнав, а оскільки в даному випадку не порушувались права третіх осіб, суд прийняв визнання позову згідно положень ст..174 ЦПК України та ухвалив рішення про задоволення позову у повному обсязі, при цьому вирішивши питання про розстрочку виконання рішення суду, стягуючи із пенсії відповідача не більше 200 гривень щомісячно, мотивуючи своє рішення у цій частині матеріальним становищем відповідача та його станом здоров’я, оскільки він являється інвалідом ІІ групи.
Вказане судове рішення не було предметом розгляду апеляційною та касаційною інстанцією, а відтак набуло законної сили.
Однак слід зауважити, про що наголошувалось вище, Правилами встановлено, що споживання електричної енергії здійснюється на підставі договору про користування електричною енергією між споживачем і енергопостачальником, що розробляється енергопостачальником згідно з Типовим договором про користування електричною енергією, який укладається на три роки та вважається продовженим на рік, якщо за місяць до закінчення зазначеного терміну жодна із сторін не заявила про розірвання договору або про внесення до нього змін.
Однак, наведеним як приклад судовим рішенням, не встановлено наявність між сторонами договірних правовідносин, тобто що відповідач є абонентом ЕМ відповідача та відсутній вказаний договір в матеріалах справи, лише зафіксовано факт розкрадання електроенергії.
Судова практика розгляду справ, які виникають із договорів підряду.
За договором підряду одна сторона (підрядник) зобов'язується на свій ризик виконати певну роботу за завданням другої сторони (замовника), а замовник зобов'язується прийняти та оплатити виконану роботу (ст..837 ЦК України).
Регулюванню відносин у сфері виконання робіт присвячено главу 61 ЦК України.
Загальні положення застосовуються до окремих видів договору підряду, якщо інше не встановлено нормами ЦК про ці види договорів.
Так, за договором побутового підряду виконується робота, яка призначена для задоволення побутових та інших особистих потреб замовника, що не пов'язані з здійсненням ним підприємницької діяльності.
Відповідно до визначення, яке містить ч. 1 ст.837 ЦК, за договором підряду одна сторона (підрядник) зобов'язується па свій ризик виконати певну роботу за завданням другої сторони (замовника), а замовник зобов'язується прийняти та оплатити виконану роботу.
Частина 2 ст.837 ЦК доповнює характеристику договору підряду, вказуючи на те, що договір підряду може укладатися на виготовлення, обробку, переробку, ремонт речі або на виконання іншої роботи з переданням її результату замовникові.
Порядок прийняття роботи врегульований ст. 853 ЦК, бо є важливим для обох сторін - як для замовника, так і для підрядника. Нормою вказаної статті передбачено, що замовник зобов'язаний прийняти роботу, виконану підрядником відповідно до договору підряду, оглянути її і в разі виявлення допущених у роботі відступів від умов договору або інших недоліків негайно заявити про них підрядникові. Якщо замовник не зробить такої заяви, він втрачає право у подальшому посилатися на ці відступи від умов договору або недоліки у виконаній роботі. Замовник, який прийняв роботу без перевірки, позбавляється права посилатися на недоліки роботи, які могли бути встановлені при звичайному способі її прийняття (явні недоліки).
Прикладом вирішення спору, який вник із договору підряду є цивільна справа №213/2285/13-ц за позовом Площанського Михайла Васильовича Брицької сільської ради Липовецького району Вінницької області про стягнення боргу та спонукання до виконання договірних зобов’язань, в ході розгляду якої судом було встановлено, що 15 травня 2012 року між Площанським Михайлом Васильовичем та Брицькою сільською радою Липовецького району Вінницької області укладено договір на виконання робіт, згідно якого відповідач доручив, а позивач зобов’язався із матеріалів відповідача виготовити пам’ятник загиблим воїнам-визволителям для села Брицького, а відповідач зобов’язався прийняти дану роботу та оплатити її. У пунктах 5.2. та 5.3. договору сторони обумовили поетапне виконання робіт та їх оплату, зокрема: 1 етап –ескіз –25%; 2 етап –робоча модель –25; 3 етап –виконання моделі у величину споруди –40%; 4 етап –перевід твору у твердий матеріал –10%, що узгоджується із положеннями ст. 854 ЦК України, щодо поетапної оплати робіт після їх здачі.
Згідно акта виконаних робіт №1 та акта виконаних робіт №2 позивач здав, а відповідач прийняв перший та другий етапи робіт на загальну суму 30000 гривень, а саме ескізний проект та виготовлення робочої моделі, при цьому із даних актів не встановлено наявності заяв відповідача щодо виявлених недоліків чи інших претензій.
Згідно договору на виконання робіт від 15 травня 2012 року, сторони не визначили строку проведення оплати за виконанні роботи, проте у п. 5.1. обумовили обов’язок відповідача щодо прийняття роботи та її оплати, тобто відповідач зобов’язався оплатити роботу після її прийняття.
За таких обставин, суд дійшов до переконання, що вимога позивача щодо поетапної оплати прийнятої роботи відповідає умовам договору та узгоджується із положеннями закону.
Відповідно до ч. 2 ст. 530 ЦК України, якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.
Згідно претензії – вимоги, позивач звернувся до відповідача із вимогою проведення оплати двох етапів виконаної роботи на загальну суму 30000 гривень, а тому суд дійшов висновку, що вимога позивача у даній частині підлягає також до задоволення.
Разом з тим, згідно відповіді Брицької сільської ради Липовецького району на претензію Площанського М.В., відповідач повідомив про необхідність зупинення проведення третього та четвертого етапів робіт, у зв’язку із відсутністю коштів, до 01 березня 2013 року, а саме до затвердження бюджету на 2013 рік.
Відповідно до ст. ст. 1, 61 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», бюджет місцевого самоврядування (місцевий бюджет) - план утворення і використання фінансових ресурсів, необхідних для забезпечення функцій та повноважень місцевого самоврядування, який самостійно розробляють, затверджують і виконують відповідні органи місцевого самоврядування згідно з Бюджетним кодексом України.
За таких обставин, виходячи із встановлених ст. 3 ЦК України, засад справедливості, добросовісності та розумності цивільного законодавства, приймаючи до уваги відсутність встановленого строку виконання робіт за договором, суд знайшов обґрунтованими доводи відповідача щодо забезпечення позивача необхідними матеріалами після затвердження бюджету на 2013 рік.
Зрештою, позовні вимоги було задоволено частково. Стягнуто з Брицької сільської ради Липовецького району Вінницької області на користь ПЛОЩАНСЬКОГО Михайла Васильовича 30000 гривень заборгованості за два етапи виконаних обсягів робіт згідно договору на виконання робіт від 15 травня 2012 року та судові витрати по справі в сумі 300 гривень, а разом 30300 грн. (тридцять тисяч триста гривень 00 копійок), а в решті заявленого позову відмовлено.
Вказане судове рішення не було предметом розгляду ні апеляційною ні касаційною інстанцією.
Висновки.
На закінчення є підстави вказати на те, що результати проведеного узагальнення свідчать, що при розгляді справ, що виникають із договорів підряду, доручення та надання послуг, суддями Липовецького районного суду було дотримано вимог норм матеріального права, що регулюють вирішення спорів даної категорії, не дивлячись на досить незначну кількість справ, які перебували на розгляді суду у продовж 2013 року.
Встановлені при проведені узагальнення порушення норм процесуального права були досить незначними та не послугували підставами для скасування ухвалених судових рішень.
Разом з цим, привернемо Вашу увагу, що проведене узагальнення засвідчило, що при розгляді справ та ухваленні рішень у даних справах, суддями вірно підібрано правові норми матеріального права, що підлягали застосуванню до спірних правовідносин, враховано роз’яснення судів вищих інстанції, які містили вичерпні відповіді щодо законодавчо правильного вирішення пред’явлених спорів, а як наслідок було винесено законні та обґрунтовані рішення.
Наразі за наявності досить мізерної кількості справ, по яких проведено узагальнення, вказати на проблемні та спірні питання, що виникли під час їх розгляду, не представляється за можливе.
Ураховуючи те, що судові рішення ухвалені в цивільних справах у спорах, що виникають із договорів підряду, доручення та надання послуг, що були розглянуті Липовецьким районним судом впродовж 2013 року, предметом перегляду в касаційній інстанції не були, відтак направлення їх до суду апеляційної інстанції для проведення запланованого узагальнення є недоцільним, оскільки це є умовою при підборі справ.
Голова суду Д.Т. Кривенко
_03_03.png)
